Інна Труфанова
У «підземний» період життя кумиром Інни Труфанової був Олександр Розенбаум, і вона співала в основному його пісні. Один з прихильників познайомив її з Розенбаумом, коли той був на гастролях в Києві. Вони зустрілися перед концертом і на наступний день в госпіталі для афганців, а потім кілька годин проговорили. Виявляється, Олександр уже давно знав, що є в Києві підземно-знаменита Інна Труфанова, яка чудово виконує його пісні. Вона заспівала для нього «На войне как на войне»… «Після пісні він довго стояв біля вікна мовчки, – каже Інна. – Я вся стиснулася в грудку, думала, зараз буде кінець моєму життю. А він сказав: «Я давно вже не співаю цю пісню на концертах: перестав її відчувати. Але зараз побачив її по-іншому».
В кінці зустрічі Розенбаум запитав: – Чому ти не пишеш своїх пісень? І я тоді відповіла: «Я Вас ненавиджу, Ви мені заважаєте ... тому що про те, що хочу сказати, говорите Ви». Він засміявся тоді, обійняв за плечі: «Ось побачиш, я поїду – і ти напишеш».
Потім було ще кілька зустрічей з Олександром. Він допоміг організувати Інні в Києві та Славутичі два концерти – практично перші її офіційні концерти. З цього моменту Інна Труфанова активно гастролює по Україні. Стає частим гостем на радіо і телебаченні, працює в майстернях і як член журі на різних фестивалях авторської пісні.
З 2001 по 2005 рік вона була керівником авторського проекту «А буде це так ...» в Будинку Актора, в якому брали участь відомі барди і барди-початківці України, ближнього і далекого зарубіжжя.
У 2004 році отримала запрошення працювати на «Радіо Рокс Україна» в якості ведучої авторської програми «Труфанов острів», що висвітлює культурне життя країни.
Сьогодні Інна Труфанова із задоволенням працює з молодими авторами, початківцями на різних фестивальних майстернях і в студії авторської пісні «Труфанов острів».
Інна – автор-виконавець, пише також вірші, казки, есе, малює. Вона відома також і як автор перекладів пісень Олександра Розенбаума українською мовою.
«Ще в далекому 1990-му мене запросили на пісенний конкурс молодих виконавців до Вінниці. – згадує Інна. – А мене тоді знала тільки «Труба». Пройшла перший тур, потім далі. І в підсумку стала переможницею. Приїхала до Києва, а тут мені телефонують з українського радіо. Заспівати запрошують. Я погодилася, звісно.
– Але, у нас співають тільки українською мовою, – повідомили мені по телефону.
– Так, але я виконую тільки російські вірші.
– Перекладіть і ніяких проблем.
Так я самостійно перевела його пісні – «Качки» ( «Утки»), «Розумниця» ( «Умница»), «Хрещатик». Таким чином і з'явився в репертуарі український Розенбаум».
Мар'яна Крамар, київський бард, керівник клубу авторської пісні «Дом», розповідає про Інну Труфанову: «Коли я побачила Інну вперше, а було це як в іншому житті – в 93-му році, мені, зеленій студентці вона здалася суворою і жорсткої тіткою, яка бачила якщо не все, то майже все на своєму віку, яка проводила «вільне» життя, повне вуличної романтики. Втім, дивилася я на неї здалеку...
Головний перехід на Хрещатику «Труба», куди в 80-і і 90-і приходили часто як на концерт. Я пам'ятаю, як ми, наївні діти перебудовних років, заворожено дивилися на героїв перехідною життя з гітарами. Вони цілком заслуговували це. Не тому, що, як тоді здавалося, пробивали устрій, що загнивав, а тому що були чесними, щирими, першими. З охриплими голосами, все знаючи про біди в цьому житті не з чуток, щовечора вони спускалися вниз і співали втомленим, замотаним, але вже скучившим по надії і ковтку свободи людям пісні, які тоді почути в ефірі було неможливо.
Інна була там майже щовечора, і навколо неї завжди були натовпи слухачів. Сидячи на корточках, притулившись спиною до стіни переходу, з повною віддачею вона співала суворі чоловічі пісні Олександра Розенбаума, який тоді ще не підкорив естраду, але підкорив кухні всього Союзу. Співала так, як не кожен чоловік зможе, так, як ніби вона сама пройшла все те, що в них було. І люди спеціально приїжджали її слухати на Хрещатик.
Знаю, що «перехідне» життя тільки здалеку здається романтикою і насправді там мало хорошого, тим більше для жінки. Але Інна тих років була людиною з палаючою душею, яка була згодна співати де завгодно, лише б співати».
Сама Інна розповідає про себе так: «Напевно, це неправильно, але мені неважливо, скільки людей мене слухає ... Я якось непомітно для себе майже відразу йду в пісню з головою ... Мені здається, що пісні пишуться-то спочатку для себе самих, тому що душа вимагає слова. Пишеш, тому що не можеш не писати. Тобі погано і просто дихати нічим до тих пір, поки не висловиш. Пісня – це діалог з душею. Адже навіть самий близький друг не завжди може тебе до кінця зрозуміти, тому що він – не ти, він все одно інший. А чи варто потім показувати це людям чи не варто – окрема тема...
Найголовніший секрет успіху на сцені – треба просто залишатися самим собою. Я недавно подумала, як дивно виходить: в житті ми натягуємо маски, щоб грати свої ролі, а в творчості ми маски (образи, якщо хочете) надягаємо, щоб залишатися самими собою. Коли ми співаємо, ми – справжні, а саме коли ми не лукавимо перед собою, щось відбувається з душами тих, що нас оточують, відкривається таємниця, виникає неймовірна довірливість. У реальному житті цього так мало! ... ».
В кінці зустрічі Розенбаум запитав: – Чому ти не пишеш своїх пісень? І я тоді відповіла: «Я Вас ненавиджу, Ви мені заважаєте ... тому що про те, що хочу сказати, говорите Ви». Він засміявся тоді, обійняв за плечі: «Ось побачиш, я поїду – і ти напишеш».
Потім було ще кілька зустрічей з Олександром. Він допоміг організувати Інні в Києві та Славутичі два концерти – практично перші її офіційні концерти. З цього моменту Інна Труфанова активно гастролює по Україні. Стає частим гостем на радіо і телебаченні, працює в майстернях і як член журі на різних фестивалях авторської пісні.
З 2001 по 2005 рік вона була керівником авторського проекту «А буде це так ...» в Будинку Актора, в якому брали участь відомі барди і барди-початківці України, ближнього і далекого зарубіжжя.
У 2004 році отримала запрошення працювати на «Радіо Рокс Україна» в якості ведучої авторської програми «Труфанов острів», що висвітлює культурне життя країни.
Сьогодні Інна Труфанова із задоволенням працює з молодими авторами, початківцями на різних фестивальних майстернях і в студії авторської пісні «Труфанов острів».
Інна – автор-виконавець, пише також вірші, казки, есе, малює. Вона відома також і як автор перекладів пісень Олександра Розенбаума українською мовою.
«Ще в далекому 1990-му мене запросили на пісенний конкурс молодих виконавців до Вінниці. – згадує Інна. – А мене тоді знала тільки «Труба». Пройшла перший тур, потім далі. І в підсумку стала переможницею. Приїхала до Києва, а тут мені телефонують з українського радіо. Заспівати запрошують. Я погодилася, звісно.
– Але, у нас співають тільки українською мовою, – повідомили мені по телефону.
– Так, але я виконую тільки російські вірші.
– Перекладіть і ніяких проблем.
Так я самостійно перевела його пісні – «Качки» ( «Утки»), «Розумниця» ( «Умница»), «Хрещатик». Таким чином і з'явився в репертуарі український Розенбаум».
Мар'яна Крамар, київський бард, керівник клубу авторської пісні «Дом», розповідає про Інну Труфанову: «Коли я побачила Інну вперше, а було це як в іншому житті – в 93-му році, мені, зеленій студентці вона здалася суворою і жорсткої тіткою, яка бачила якщо не все, то майже все на своєму віку, яка проводила «вільне» життя, повне вуличної романтики. Втім, дивилася я на неї здалеку...
Головний перехід на Хрещатику «Труба», куди в 80-і і 90-і приходили часто як на концерт. Я пам'ятаю, як ми, наївні діти перебудовних років, заворожено дивилися на героїв перехідною життя з гітарами. Вони цілком заслуговували це. Не тому, що, як тоді здавалося, пробивали устрій, що загнивав, а тому що були чесними, щирими, першими. З охриплими голосами, все знаючи про біди в цьому житті не з чуток, щовечора вони спускалися вниз і співали втомленим, замотаним, але вже скучившим по надії і ковтку свободи людям пісні, які тоді почути в ефірі було неможливо.
Інна була там майже щовечора, і навколо неї завжди були натовпи слухачів. Сидячи на корточках, притулившись спиною до стіни переходу, з повною віддачею вона співала суворі чоловічі пісні Олександра Розенбаума, який тоді ще не підкорив естраду, але підкорив кухні всього Союзу. Співала так, як не кожен чоловік зможе, так, як ніби вона сама пройшла все те, що в них було. І люди спеціально приїжджали її слухати на Хрещатик.
Знаю, що «перехідне» життя тільки здалеку здається романтикою і насправді там мало хорошого, тим більше для жінки. Але Інна тих років була людиною з палаючою душею, яка була згодна співати де завгодно, лише б співати».
Сама Інна розповідає про себе так: «Напевно, це неправильно, але мені неважливо, скільки людей мене слухає ... Я якось непомітно для себе майже відразу йду в пісню з головою ... Мені здається, що пісні пишуться-то спочатку для себе самих, тому що душа вимагає слова. Пишеш, тому що не можеш не писати. Тобі погано і просто дихати нічим до тих пір, поки не висловиш. Пісня – це діалог з душею. Адже навіть самий близький друг не завжди може тебе до кінця зрозуміти, тому що він – не ти, він все одно інший. А чи варто потім показувати це людям чи не варто – окрема тема...
Найголовніший секрет успіху на сцені – треба просто залишатися самим собою. Я недавно подумала, як дивно виходить: в житті ми натягуємо маски, щоб грати свої ролі, а в творчості ми маски (образи, якщо хочете) надягаємо, щоб залишатися самими собою. Коли ми співаємо, ми – справжні, а саме коли ми не лукавимо перед собою, щось відбувається з душами тих, що нас оточують, відкривається таємниця, виникає неймовірна довірливість. У реальному житті цього так мало! ... ».
На сторінці використано інформацію та фрагменти текстів з: bards.name, Мар'яна Крамар/clubdom.org.ua, old.za-za.net
Труфанова Інна Вікторівна народилася 31 березня в старому центрі Києва, на Гончарці.
Її батьки з двома дітьми мешкали в одній кімнаті, в напівпідвалі. «Я пам'ятаю до цих пір, абсолютно особливий запах був в тих будинках, як ніде більше. – згадує Інна. – Хоча ми прожили там лише до моїх шести років. Найяскравіша картина з дитинства: гітара з великим зеленим бантом на стіні. Вона мене просто притягувала. З п'яти років я просила навчити мене на ній грати. Потім сама підібрала на одній струні «Во поле березка стояла». Ще пам'ятаю програвач «Мелодія», улюблені мої платівки Валерія Ободзинського і Миколи Сліченко. Коли нікого не було вдома, я їх ставила, залазила під стіл і плакала, сама не знаю чому. Коли ми переїхали з Гончарки на Багговутівську, платівки загубилися, але ті пісні пам'ятаю і зараз. Тоді ж я в гостях побачила перший раз в житті піаніно, і мене не могли від нього відірвати».
Коли Інна була в третьому класі, вона сама зайшла в музичну студію поруч з будинком. Не знаючи, що робити далі, стояла в величезному холі і плакала від розпачу. Дівчинку побачила завідуюча клубом і взяла її до себе в клас навчати грі на фортепіано. І батьки зрозуміли, що доньці музика необхідна майже як повітря. За 1800 рублів – шалені гроші для тих років, а це був 1975 рік, – вони купили чудовий інструмент: піаніно «Renim». Збулася мрія – Інна стала вчитися музиці. Далі був ансамбль при студії, гра на гітарі, партії бек-вокалу. У той же час, гітарна освіта у неї – «придворна».
Майже все життя Інни Труфанової весь час складається з постійних перемог над собою, постійного зростання, надій, що ледь зародилися і тут же гинуть на тлі невичерпного бажання співати. Після школи вона хотіла поступати в музичне училище імені Глієра, але виявилося, що туди беруть дітей тільки після закінчення музичної школи. Студійна освіта не годилася. І так було всюди. Тому і вдалося мамі умовити дочку вступати до педагогічного, щоб була реальна професія на руках. Інна стала вчитися на педагогічному факультеті в Житомирському педагогічному інституті. В інституті була найсильніша музична кафедра, і Інна більше часу проводила на ній, ніж на парах. Опанувала гру на баяні, домбрі і скрипці. У студентському клубі сама запропонувала завідувати культмасовим сектором, щоб опинитися ближче до сцени. Через хворобу мами Інна повернулася додому та продовжила навчання в Київському педагогічному інституті. Після одного з студентських концертів до Інни підійшов режисер з театрального і запропонував їй допомогти зі вступом до естрадно-циркового училища на вокальне відділення. Цілий рік вони посилено займалися, але її не взяли, пояснивши це наявністю хрипотці в голосі.
Це був такий удар, що Інна цілий рік не могла співати зовсім. Але поступово відтанула завдяки друзям. Хтось із них порадив їй співати в переході. Так у 86-му, коли Інна ще була студенткою педагогічного, вона стала вуличним музикантом. В цьому ж 86-му році Інна стала працювати вчителем початкових класів, а також викладачем музики. Паралельно вечорами співала пісні в знаменитій «Трубі» (підземний перехід на площі Жовтневої Революції, нині Майдан Незалежності), де вперше по-справжньому зрозуміла, що таке успіх і любов глядача. У час, що залишався, відточувала сценічну майстерність на різних ресторанних майданчиках міста — в «Проліску», в «Старому Подолі»…
«Виконувати завжди просили дуже багато, — згадує Інна. — і я співала в «Трубі» по п'ять-шість годин щодня. Звичайно ж, дуже вимотує, доводилося буквально «збігати» від публіки. Я манівцями пірнала в метро і проїжджала до наступної зупинки, до площі Льва Толстого. Там теж був підземний перехід з кав'ярнями. Але якось дуже швидко мене вирахували. Потім навіть доводилося розписувати і оголошувати слухачам графік: завтра, наприклад, з 18 до 21 я співаю в «Трубі», а з 21.30 і до 1.00 — на Толстого ... Своїх пісень у мене тоді ще не було, але я хотіла співати. Не могла не співати».
З 1989 року Інна Труфанова почала виступати в Київському Будинку Актора як співавтор і учасник музичних програм, присвячених творчості Володимира Висоцького, Олександра Галича, Олександра Авагяна та інших.
Її батьки з двома дітьми мешкали в одній кімнаті, в напівпідвалі. «Я пам'ятаю до цих пір, абсолютно особливий запах був в тих будинках, як ніде більше. – згадує Інна. – Хоча ми прожили там лише до моїх шести років. Найяскравіша картина з дитинства: гітара з великим зеленим бантом на стіні. Вона мене просто притягувала. З п'яти років я просила навчити мене на ній грати. Потім сама підібрала на одній струні «Во поле березка стояла». Ще пам'ятаю програвач «Мелодія», улюблені мої платівки Валерія Ободзинського і Миколи Сліченко. Коли нікого не було вдома, я їх ставила, залазила під стіл і плакала, сама не знаю чому. Коли ми переїхали з Гончарки на Багговутівську, платівки загубилися, але ті пісні пам'ятаю і зараз. Тоді ж я в гостях побачила перший раз в житті піаніно, і мене не могли від нього відірвати».
Коли Інна була в третьому класі, вона сама зайшла в музичну студію поруч з будинком. Не знаючи, що робити далі, стояла в величезному холі і плакала від розпачу. Дівчинку побачила завідуюча клубом і взяла її до себе в клас навчати грі на фортепіано. І батьки зрозуміли, що доньці музика необхідна майже як повітря. За 1800 рублів – шалені гроші для тих років, а це був 1975 рік, – вони купили чудовий інструмент: піаніно «Renim». Збулася мрія – Інна стала вчитися музиці. Далі був ансамбль при студії, гра на гітарі, партії бек-вокалу. У той же час, гітарна освіта у неї – «придворна».
Майже все життя Інни Труфанової весь час складається з постійних перемог над собою, постійного зростання, надій, що ледь зародилися і тут же гинуть на тлі невичерпного бажання співати. Після школи вона хотіла поступати в музичне училище імені Глієра, але виявилося, що туди беруть дітей тільки після закінчення музичної школи. Студійна освіта не годилася. І так було всюди. Тому і вдалося мамі умовити дочку вступати до педагогічного, щоб була реальна професія на руках. Інна стала вчитися на педагогічному факультеті в Житомирському педагогічному інституті. В інституті була найсильніша музична кафедра, і Інна більше часу проводила на ній, ніж на парах. Опанувала гру на баяні, домбрі і скрипці. У студентському клубі сама запропонувала завідувати культмасовим сектором, щоб опинитися ближче до сцени. Через хворобу мами Інна повернулася додому та продовжила навчання в Київському педагогічному інституті. Після одного з студентських концертів до Інни підійшов режисер з театрального і запропонував їй допомогти зі вступом до естрадно-циркового училища на вокальне відділення. Цілий рік вони посилено займалися, але її не взяли, пояснивши це наявністю хрипотці в голосі.
Це був такий удар, що Інна цілий рік не могла співати зовсім. Але поступово відтанула завдяки друзям. Хтось із них порадив їй співати в переході. Так у 86-му, коли Інна ще була студенткою педагогічного, вона стала вуличним музикантом. В цьому ж 86-му році Інна стала працювати вчителем початкових класів, а також викладачем музики. Паралельно вечорами співала пісні в знаменитій «Трубі» (підземний перехід на площі Жовтневої Революції, нині Майдан Незалежності), де вперше по-справжньому зрозуміла, що таке успіх і любов глядача. У час, що залишався, відточувала сценічну майстерність на різних ресторанних майданчиках міста — в «Проліску», в «Старому Подолі»…
«Виконувати завжди просили дуже багато, — згадує Інна. — і я співала в «Трубі» по п'ять-шість годин щодня. Звичайно ж, дуже вимотує, доводилося буквально «збігати» від публіки. Я манівцями пірнала в метро і проїжджала до наступної зупинки, до площі Льва Толстого. Там теж був підземний перехід з кав'ярнями. Але якось дуже швидко мене вирахували. Потім навіть доводилося розписувати і оголошувати слухачам графік: завтра, наприклад, з 18 до 21 я співаю в «Трубі», а з 21.30 і до 1.00 — на Толстого ... Своїх пісень у мене тоді ще не було, але я хотіла співати. Не могла не співати».
З 1989 року Інна Труфанова почала виступати в Київському Будинку Актора як співавтор і учасник музичних програм, присвячених творчості Володимира Висоцького, Олександра Галича, Олександра Авагяна та інших.
На сторінці використано відео з youtube-каналів: Мир бардов, Александр Труфанов, Алла Дубенюк, Клуб авторской песни Арсенал
Фото: Інна Труфанова, Сергій Руденко.
Бажаєте зв'язатися з нами? Натисніть, щоб створити повідомлення.